Учителя слово натхненне: Українці-номінанти на Нобелівську премію

10 грудня 2014 року світ відзначає День Нобеля, щорічне вручення Нобелівської премії, яке проходить 10 грудня в Стокгольмі.

Нобелівські премії користуються міжнародним визнанням як найпочесніша громадянська відзнака. Кожен лауреат отримує золоту медаль із зображенням Нобеля і диплом [3].

Серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців. Водночас серед всесвітньо відомих нобелівських лауреатів є вчені, письменники, діячі культури, які народилися, зростали чи жили в Україні.

Та декількох українців та вихідців з України було номіновано на здобуття Нобелівської премії, але з різних причин нагороду вони не одержали [5,7].
Процес відбору кандидатур має кілька стадій, але оскільки інформацію про вибір лауреатів відкривають лише через 50 років після нагородження, то на разі неможливо точно встановити, яка з поданих кандидатур реально претендувала на Нобелівську премію.

Номінанти

Михайло Тишкевич (1910, 1911, 1927). Був номінованим на Нобелівську премію миру як засновник та президент київського Товариства прихильників миру [10]. Номінаторами його виступили С.Сірчинський, Андрій Богуцький (член Державної ради) та Герхард Бонкал (член парламенту Франції) [9].
Ісмаїл Гаспринський (1910) — кримськотатарський культурний діяч, що все життя займався в Криму літературно-просвітницькою діяльністю. 1910 року авторитетна група вчених Франції висунула кандидатуру Ісмаїла Гаспринського на здобуття Нобелівської премії. Їх підтримали відомі письменники з країн мусульманського Сходу.
Максим Ковалевський (1912). Його кандидатуру запропонували члени Російської міжпарламентської групи — за громадсько-політичну діяльність, спрямовану на затвердження ідеалів демократії [9].
Іван Франко (1916). Його кандидатуру як «великого Провідника свого народу, міжнародного генія», «справді найвизначнішого письменника сучасної Європи» висунув 26 листопада 1915 р. професор, доктор філософії з Відня Йосип Застирець. Кандидатуру І.Франка підтримав швецький історик Г.Гярне (Уппсальський університет). Дослідники називають дві причини, через які Франко так і не удостоївся цієї премії. Перша — це те, що лист від Застиреця прийшов надто пізно, коли список претендентів уже був затверджений. Друга причина — смерть Франка 1916 року.
Освальд Бальцер (1926). Кандидатуру польського професора права, уродженця Ходорова, на Нобелівську премію миру подав факультет права Львівського університету (ініціатор — професор П.Домбковський).
Іван Багряний (1963). Акцію за надання Нобелівської премії письменникові розпочала філія Об'єднання демократичної української молоді (ОДУМ) в Чикаґо, але письменник невдовзі помер [4].
Павло Тичина (1966) та Микола Бажан (1970). Кандидатури цих письменників запропонував Омелян Пріцак, широко відомий у світі український вчений-славіст і тюрколог. Бажан, подякувавши Шведській академії літератури за увагу до його особи та творчості, в надісланому листі висловив сумніви в реальності та своєчасності висунення його кандидатури.
Улас Самчук (1980). Після того, як у світ вийшов роман-трилогія «Волинь», кандидатуру Самчука на здобуття Нобелівської премії з літератури висунув російськомовний журнал «Современник» (Торонто). Подати кандидатуру встигли, але для її затвердження не вистачило рекомендації нобелівського лауреата, що у Стокгольмі було одним із визначальних факторів.
Василь Стус (1985). Кандидатуру поета висунув нобелівський лауреат Генріх Белль. Того ж року Стус згинув у таборі для політв'язнів, тому його кандидатуру не було розглянуто [11].
Олесь Гончар (1991). Заходи щодо його висунення розпочала українська діаспора, після того, як у 1989 році з'явилося нове видання «Собору» англійською мовою.
Віктор Ющенко (2005). Кандидатуру Президента України разом із президентом Грузії Михайлом Саакашвілі подали двоє впливових тоді американських сенаторів — Джон Маккейн таГілларі Клінтон. У їхньому спільному листі до Нобелівського комітету йшлося, що Ющенко та Саакашвілі «завоювали підтримку народу, відстоюючи демократію, свободу і громадянські права».
Мустафа Джемілєв (2011). Його кандидатуру висунув Світовий конгрес кримських татар, 17 професорів із відомих університетів України та інших держав, а також три чинні парламентарі: депутати з України (Борис Тарасюк), Канади (Борис Вжесневський), а також європарламентар із Литви Юстас Палецкіс [3,8].
Борис Олійник (2012). Його кандидатуру на здобуття Нобелівської премії з літератури висунула Національна академія наук України за підписом Бориса Патона [1].

Відомий письменник Михайло Слабошпицький називає шанси України мати Нобелівського лауреата з літератури на сьогоднішній день мінімальними. «Премія ця для нас ілюзорна, хоч ряд наших письменників уже належить світовій літературі, без перебільшення. Нам досі малозрозумілі механізми висування, тому все робимо суто «по-своєму» – по-українськи: уявляємо собі ідеальний, ідеалістичний варіант – ось є з’ява видатного твору, експерти його помічають, враховують і… Ми не здаємо собі справи, що твір, який претендує на увагу експертів, має бути вже перекладеним і вже бути присутнім у європейському чи світовому просторі культури. Тому історія попередніх висунень українських письменників на Нобелівську премію печальна і повчальна».

Серед українських митців, імена яких в дослідницькій літературі згадуються у зв’язку із Нобелівською премією, можна назвати Ліну Костенко, Олеся Гочара, Миколу Бажана, Павла Тичину, Уласа Самчука, але, на жаль, через відсутність перекладів на основні світові мови, що є важливою вимогою до кандидатів, шанси отримати схвалення Нобелівського комітету для України є дійсно мінімальними. Адже стати лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури означає бути визнаним світовою літературною спільнотою, що неможливо за умови, якщо та сама спільнота не має змоги ознайомитись з творчістю письменника чи поета, скласти цілісне уявлення про неї та головне, зрозуміти яке значення має творчість даного митця для світової культури та літератури зокрема. Було б несправедливо казати, що українська література невідома в світі, чи не перекладається, тому що окремі твори окремих письменників та поетів публікуються закордоном, але переклад вибраних творів чи одного-двох романів на одну чи декілька мов не відповідає головній вимозі записаній у заповіті Нобеля, що премія вручається за найвизначнішу роботу ідеалістичного напрямку, і тому підтексту, який розуміється за цими словами, і полягає в тому, що творчість письменника вже певним чином справила вплив на світову спільноту та зайняла своє місце в світовій культурі.

Отже, сподіватимемось, що у майбутньому світ визнає по праву українських письменників та поетів, і Україна все ж отримає свого Нобелівського лауреата з літератури.

Джерела: